Диканька... Кочубей... Храм Луки Кримського...

Да, вот было и позабыл самое главное: как будете, господа, ехать ко мне, то прямехонько берите путь по столбовой дороге на Диканьку. Я нарочно и выставил ее на первом листке, чтобы скорее добрались до нашего хутора. Про Диканьку же, думаю, вы наслышались вдоволь…
Так Микола Гоголь пише в передмові до своєї книги, що зробить його відомим на весь світ.
Його “Вечори на хуторі біля Диканьки” не могли оминути це місце, не могли стати однією з граней діаманта під назвою “Диканька”.
Диканька вже в ті часи була “магнітом” який притягував. Ще до того як до нас прийшло слово “туризм”.
Ще в часи коли письменник був дитиною, він бачив її велич. Дорогою з гоголівської Яворівщини, що вела через Диканьку, його батьки ходили на богомілля. В Диканьці були дві церкви. Одна з них стара, Троїцька, була побудована ще в козачі часи. Вона стояла серед села, з неї вели підземні ходи, які по легендах йшли, аж до самої Полтави. Інша – Микольська, була побудована пізніше. Відомо що креслення, зроблені петербурзьким архітектором Миколою Львовом, передав до Диканьки, родич батьків письменника, український меценат Дмитро Трощинський.
За легендою саме в цій церкві Марія Іванівна вимолила в ікони святого Миколи Чудотворця, сина, твори якого і нині захоплюють.
Гоголя зачаровувала природа Диканьки: вода озер з яких, як йому здавалося в місячні травневі ночі виходили на берег русалки. Тисячолітні дуби-велетні, яких колись було багато, ніби про щось перешіптувалися своїми кронами, були свідками подій, що вже минули й не всі залишилися в пам’яті людській… Часів давніших, ще до тих коли сюди перші уходники, перші поселенці…
Серед цих, дубів, який залишилося дуже мало, можна і нині, як і в гоголівські часи, заблудитися: заблудитися думками, залишити тут своє захоплення, яке потім буде весь час кликати назад.
А далі необ’ємні для зору ниви,  лани залиті золотом, табуни коней що паслися на левадах, і селянські хатки, що потопали у квітучих садах…
І на цьому лоні природи, цьому пейзажі, який був би мрією для багатьох художників та поетів, розміщувався родзинка, що доповнювала цей шедевр, створена людською думкою, натхненням та працею.
Диканська економія князів Кочубеїв.
І коли вже до нас прийшло слово “туризм”, ми не застали наживо ту велич Диканька, про яку писав Микола Гоголь, яка залишилася на світлинах, що публікуються на наших сторінках у ФБ, що застигла назавжди в зачаровуючих експонатах з музею Віктора Бажана.
Диканька історична стала ніби Едемом, втраченим Райським Садом, який люди самі й викорчували, самі ж себе з нього вигнали…