Політика як мистецтво. Частина 1

Часто доводиться чути щось на кшталт: "Так ти політикою цікавишся? Шкода. Вона ж така брудна, там все куплено"... А насправді трохи шкода тих людей, які бояться політики,  як вогню. Ще зі школи підмітив, що найцікавіші програми на телебаченні - це канал CNL та політичні ток-шоу. В обидвох випадках спікери з твердою переконливістю подають на публіку свої погляди, майстерно маніпулюючи аудиторією. "Лохотрон", скажете? Називайте як вам зручно, проте факт залишається фактом: інформаційний простір треба вміти під себе трансформувати. Можливо, викладач політології таки мав рацію: "Або людина використовує політику, або ж політика використовує людину".

Якось Юлій Цезар разом з військом проходив повз невелике селище. І треба ж було комусь із оточення бовкнути: «Невже тут також є політичні чвари?», на що імператор відповів: «Я б волів радше бути тут першим, ніж у Римі другим». Сумніваюсь, що нинішні можновладці усі як один читали Цицерона, але заповзятість, з якою новоспечені представники влади взялись «штурмувати» міські та селищні ради  31 жовтня, – щонайменше вражає.

У тому ж таки стародавньому Римі владу отримував той, хто влаштовував якісні шоу і перемагав у грі, що мала назву «вибори». А чому не в доміно?

Помаранчеві події призвели до того, що українська політика почала перетворюватись на шоу в прямому сенсі цього слова. Не кожен пам’ятав прізвище ведучого «95 кварталу», але прізвище Шуфрича знали всі. Тут мають місце як мінуси, так і плюси. До недоліків можна віднести факт системної безвідповідальності політичних сил, представники яких вже років зо п’ять не вилазять зі студій "Шустера", а все розповідають про "покращення життя вже сьогодні" та про інші цікаві штуки. Це стосується будь-якої влади, не залежно від її кольору.

 З іншого  боку, більш-менш рівний доступ до ефіру - створює обставини  конкурентної боротьби. Також до переваг шоу-формату вітчизняної політики можна віднести здатність виборця побачити всю чесність або фальш лідерів, а також самостійно, не через пресу, оцінити переважну більшість політичних проектів. Європейці цей період пройшли давно, а їхній рядовий виборець вже не купиться на якусь абстрактну примарну обіцянку. Політичні програми на заході, в умовах історичних обставин, відточувались десятиліттями, в результаті чого різниця між лейбористами і консерваторами – очевидна для них, як Божий день.

Сьогодні українці мало цікавляться політичними розкладами хоча б найближчих європейських сусідів, таких як наприклад Польща, Чехія чи Австрія. Не кожен також задається питанням: чому англієць чи американець не просто вважає обов’язком, а має за стиль життя симпатизувати одній з небагатьох дієвих політичних партій? Це називається твердою громадянської платформою і розвинутою консервативною традицією. Цікаво, що у тій же Польщі, найпопулярнішою політичної партією є "Право і справедливість», яку активно підтримують католики разом з іншими гордими прошарками суспільства. Так от, як свідчить практика, вони там в змозі навіть наполягти на тому, щоб не відбувся концерт співачки Мадонни тільки через те, що здалося, ніби її нова програма ображає їх почуття. І це тоді, коли вже встановлена недешева сцена. Погодьтеся, далеко не кожна з українських партій сьогодні на подібне  здатна. Але ті, що таки здатні, - користуються тим на всі сто. І правильно роблять. Відчувати дух часу – справа завжди вдячна.

У іншого сусіда -  Росії -  ситуація «трохи»  інша. Виходячи з того, що чинну владу критикувати не просто небезпечно, але ще й  не зручно, - політичне життя там не настільки полярне та непередбачуване, як хоча б в Україні. Нотомість у нас – не пахане поле для можливостей. Скоріш за все, так і залишиться, якщо громадянам вистачить мужності і тверезості протистояти натискам монолітної владної команди, яка, без сумніву, намагається впровадити тут симпатичні, запозичені у Росії правила гри. Так зручніше. І байдуже їм на принципи, дотримуючись яких пан Ющенко красиво розпорошив увесь свій рейтинг. Проте це окрема тема ( не треба було з самого початку віддівати СБУ та МВС, свої вуха і очі, представнику БЮТ і людині Мороза). Та все ж таки тішить, що українські політичні реаліїї значною мірою інтегровані радше в європейський контекст, за рахунок чого насилу вириваються з обійм пострадянської дійсності. Однак, все ще маємо цікаву проблему - відсутність дійсно незалежних від великого капіталу ідеологічних проектів. Точніше вони є, але їх не багато. Це одиниці. В "нормальних" країнах капітал звісно стоїть за партіями, але він не впливає на політичну програму. У нас же - картина маслом - Петро Симоненко, вбраний у шикарний костюм, проповідує блага комунізму. Якщо наш герой вже так прагне виглядати на рівні зі своїми колегами по лівому табору, тоді до чого вся ця вистава з пам’ятниками Сталіну? 

Не зважаючи на останнє, слід наголосити: ідеологічні  тенденції в Україні істотно прогресують. Рейтинг громадянських об’єднань, які можуть похвалитись незламною позицією впродовж десятиліть, на парламентському рівні коливається нині в межах 5%. Але зростає. Компетентний експерт з-за кордону неодмінно підтвердить: саме такі платформи і творитимуть майбутнє української політики. Процеси, що вирують сьогодні у сучасній Україні, - є відголоском кризи європейського політикуму. Вони відображають суттєві зрушення в суспільній думці континента.

Далі буде...