Як українську ідею вбивали. Фізично

Майбутній автор Акту проголошення незалежності України, Надзвичайний і Повноважний Посол України у Канаді, народний депутат України, Герой України Левко Лук’яненко був засуджений до розстрілу в 1961 році – за хрущовської «відлиги». Кривавий Йосип уже 9-й рік знаходився в труні. Культ його особи в лютому 1956 року засудив ХХ з’їзд КПРС. Тоді ж, у 1961, Микита Сергійович почав нову хвилю десталінізації, кульмінацією якої стало винесення гробу диктатора із кремлівського мавзолею. Місто Сталінград було перейменоване у Волгоград, столиця Таджицької РСР Сталінабад – у Душанбе.

От тільки ставлення до українських волелюбців не змінювалося. Провина Лук’яненка, юриста за фахом, направленого на партійну роботу до Західної України, полягала в тому, що 1959 року з кількома однодумцями він заснував «Українську робітничо-селянську спілку». Група ставила за мету вихід України зі складу СРСР. Цей акт мав бути здійснений (на відміну від тактики ОУН) мирними засобами, а саме шляхом реалізації відповідної статті Конституції СРСР. Отже, йшлося про законну, легітимну зміну статусу однієї з республік.

Звинувачений у зраді батьківщини Лук’яненко провів у камері смертників 72 доби. Кожен день міг стати останнім…

Та не було влади, гуманнішої і справедливішої за радянську! Верховний Суд замінив розстріл 15-річним ув’язненням.

На волю Лук’яненко вийшов тільки у 1976-му. А вже 12 грудня 1977 року був знову заарештований – за приналежність до Української Гельсінської групи. Ця організація намагалася контролювати дотримання в СРСР прав людини, відповідно до Заключного акту Наради у справах безпеки й співпраці в Європі, підписаного СРСР у столиці Фінляндії в 1975 році.

Як «особливо небезпечний рецидивіст» Лук’яненко отримав 10 років позбавлення волі та 5 років заслання. Карався у таборах особливо суворого режиму. Всього ж в ув’язненні він провів 26 років.

Розправитися з тими, хто знаходився за межами СРСР, було складніше. Та радянські спецслужби мусили виконати будь-який наказ партії.

ЛІКВІДАЦІЯ I

Задумуючи нову світову війну, Сталін прагнув прибрати собі до рук і західноукраїнські терени, розчленовані на той час між Польщею, Чехословаччиною та Румунією. Водночас він панічно боявся, що національно-визвольні прагнення можуть перекинутися звідти на упокорені двома голодоморами, колективізацією та жорстокими репресіями землі УРСР. Відтак треба було послабити український рух, розколоти його й дискредитувати.

Визрів диявольський план знищення голови Проводу українських націоналістів Євгена Коновальця.

Початок його громадської діяльності припав ще на студентські роки (з 1909 року Євген вивчав право на юридичному факультеті Львівського університету). У 1910 році він активно включився у боротьбу студентства за український університет у Львові. У 1912-му був обраний секретарем львівської філії «Просвіти», став членом «Академічної громади». У 1913-му ввійшов до складу головної управи Українського Студентського Союзу.

Попрацювати правником Коновальцю не довелося. Із початком Першої світової війни 2 серпня 1914 року він був мобілізований до австрійської армії. У червні 1915 року під час боїв на Маківці потрапив до російського полону.

У вересні 1917 року Євген утік із табору, добрався до Києва. До кінця осені сформував Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, який незабаром перетворився в одну з найбоєздатніших частин Армії Української Народної Республіки.

На початку 1918 року Коновалець був обраний командиром Куреня Січових Стрільців. У період діяльності Центральної Ради керовані ним Січові Стрільці фактично виконували функції національної гвардії, забезпечуючи роботу уряду в найскладніші для української державності часи.

Довелося йому повоювати і проти більшовицьких військ, і проти влади гетьмана Павла Скоропадського, і проти білогвардійців-денікінців.

У листопаді 1919 року Коновалець потрапив у польський табір для полонених у Луцьку. Навесні наступного року, звільнившись із ув’язнення, перебрався в Чехословаччину.

Поразка національно-визвольних змагань 1917–1921 років та чотиристороння окупація України спонукали до пошуку нових методів боротьби за незалежність. Потрібне було принципово нове формування, здатне в умовах підпілля ефективно протистояти чужинницьким режимам.

Так виникла, фактично вже влітку 1920 року, Українська Військова Організація. Її наступницею в 1929-му стала Організація Українських Націоналістів. Очільник обох утворень змушений був жити в еміграції у Чехословаччині, Німеччині, Швейцарії, Італії.

Наприкінці 1920-x – на початку 30-х років Коновалець залучив до співпраці широкі кола еміграції, організував українські інформаційні служби у багатьох впливових центрах Європи, налагодив контакти з політичними силами Великобританії, Німеччини, Іспанії, Італії, Литви. Осередки ОУН або споріднених структур діяли у Франції, Бельгії, Канаді, Маньчжурії. Засновані в Америці Громади Українських Стрільців поклали початок Організації Державного Відродження України в США й Українському Національному Об’єднанню в Канаді.

З метою підготовки до майбутньої збройної боротьби за незалежність був сформований військовий штаб й укомплектовані школи з підготовки старшинських кадрів для української армії в Польщі, Чехословаччині, Австрії. Діяльність ОУН здобула всезростаючу підтримку патріотично налаштованої молоді.

Одночасно робилися наполегливі спроби винести на порядок денний Ліги Націй розгляд українського питання. Зрештою воно привернуло увагу всього континенту. Навесні 1939 року британець Л.Лавтон у статті «Україна: найбільша проблема Європи» писав: «Якщо Україні пощастить, на сході Європи з’явиться держава, територіально і за населенням друга після Росії. Такого масштабу подія, найбільш правдоподібно, викликала б одночасні й важливі зміни всюди. Це вплинуло б, а то й вирішило б долю більшовизму в Радянському Союзі, як і можливо націонал-соціалізму в Німеччині. Воно також вирішило б майбутнє Польщі, Румунії і сусідніх земель, і створило б нові проблеми для Британської імперії»…

Євгена Коновальця СРСР убив 23 травня 1938 року в нідерландському Роттердамі – руками Павла Судоплатова, ще молодого співробітника НКВС. Упродовж кількох років той, використовуючи псевдо Павлусь Валюх, видавав себе за учасника підпільної української організації в УРСР й увійшов у близькі, довірчі відносини з Коновальцем. Під час зустрічі в ресторані він передав главі ОУН вибуховий пристрій, замаскований під коробку шоколадних цукерок. Годинниковий механізм був сконструйований таким чином, що вибух автоматично відбувався рівно через півгодини після переведення коробки з вертикального положення в горизонтальне. Отож Судоплатов цілком встигав ретируватися на безпечну відстань. Коновалець загинув, крім того було поранено двох випадкових перехожих.

Житель Роттердама Г. де Йонг у подробицях описав те, що відбулося: «Направо і наліво бачу ноги та руки, що летять. Кривава маса, його тулуб з великим розмахом летить за тротуар і падає метрів за двадцять на вулицю. Я відчуваю шок від важкої вибухової хвилі повітря, але стримуюсь на ногах. Пан, який іде переді мною, падає, а його одяг горить […] Тривало все це кілька секунд. Відразу після вибуху лунає дикий гуркіт розбитого скла. З усіх боків летить на вулицю скло. Я тікаю на проїжджу частину дороги, щоб ухилитися від осколків скла, що летять».

НЕВДАЛА СПЕЦОПЕРАЦІЯ

Головного командира УПА Романа Шухевича вистежували багато років. НКДБ УРСР ще в 1944-му розгорнув широкомасштабну операцію під кодовою назвою «Бєрлога». Вона спрямовувалася на виявлення й знешкодження членів Проводу ОУН і особисто Шухевича. 31 жовтня 1945 року на нього завели персональну розшукову справу – «Волк». У подальшому у вистежуванні нескореного командарма та його близького оточення одночасно були задіяні не менше 700–800 оперативних працівників. А він немовби глузував зі своїх переслідувачів.

Попри добру фізичну підготовку, тяжкі умови в’язниць, «партизанки» і підпілля, щоденні надлюдські зусилля з організації масштабної та дієвої збройної боротьби проти окупаційної влади, багаторічне психічне перевантаження погіршили стан здоров’я 40-річного воїна. Здійснене з дотриманням вимог конспірації медичне обстеження зафіксувало, що він страждав «на послаблення серцевих м’язів, катар шлунку, ревматизм суглобів».

Відважний командир потребував лікування. І він пройшов його, буквально під носом у ворога, в липні 1948 року …на Лермонтовському курорті в Одесі. Зрозуміло, з фальшивими документами. Йдучи на процедури, завжди брав із собою отруту й по черзі зі своєю зв’язковою приховував пістолет. Небезпечну подорож повторив у червні 1949-го. І знову вдало, чим іще раз засвідчив хист конспіратора.

…Мимовільним винуватцем провалу командарма стала одна з його зв’язкових Дарія Гусяк (псевдо Нуся). Її ж викрила інша учасниця підпілля, завербована Львівським УМДБ, – в обмін на звільнення свого брата.

3 березня 1950 року, близько 18:30, у Львові зв’язкову перехопили чотири оперпрацівники, блокували їй руки та не дали дотягнутися до зашитої у комір ампули з отрутою. Уштовхнута до машини, вона спробувала вихопити руку і вийняти пістолет ТТ, але й це їй не вдалося.

Допити почалися негайно – на найвищому рівні, за безпосередньої участі заступника начальника Слідчої частини МДБ УРСР, керівників Оперативної групи УМДБ. Невдовзі для особистого керівництва розшуком Шухевича з Москви прибув Павло Судоплатов, уже в чині генерал-лейтенанта, як представник МДБ СРСР.

Дівчину жорстоко катували, так, що потім вона потрапила до лікарняної камери. Притягли її рідну матір і по-звірячому били, не дозволяючи доньці відводити очі. Та й це не допомогло. Дарія вперто відмовлялась давати свідчення.

Тоді вдалися до внутрішньокамерної «розробки». Роль підсадної качки зіграла досвідчена агентка «Роза», вона ж «Астра», «Ручка», «Ольга», яка свого часу працювала на гестапо, а згодом була залучена до співробітництва з НКДБ.

Густо змащена зеленкою – нібито «після побоїв», «прийшовши до тями», «Роза» почала вистукувати щось азбукою Морзе через стіну, писати «утаєним від обшуку» олівчиком якусь записку. При цьому приховувала від співкамерниці текст записки, погрожувала задушити вночі, якщо та її видасть. На запитання про зв’язок із підпіллям довго відмовчувалась, але потім натякнула на знайомство з «Монетою» (Катериною Зарицькою, іншою зв’язковою Шухевича, яка нібито перебувала в сусідній камері, – з нею і «перестукувалась»).

Наступного дня «Роза» розповіла, що її відпускають, позаяк слідство не знайшло проти неї жодних доказів. Запропонувала винести «на волю» записку.

Дарія довірилась. Адресат – Наталія Хробак, мешкає у власному будинку в селі Білогорщі Брюховицького району Львівської області…

Щойно органам держбезпеки стало відоме ймовірне місце перебування Шухевича, зараз же, у ніч на 5 березня, був розроблений «План чекістсько-військової операції по захопленню чи ліквідації «Вовка». Його затвердили заступник міністра держбезпеки УРСР генерал-лейтенант В.Дроздов і особисто П.Судоплатов. До спеціально створеного оперативного штабу, крім них, увійшли начальник УМДБ Львівської області полковник Майструк і начальник Внутрішніх військ МДБ Української округи генерал-майор Фадєєв. До операції залучили оперативні резерви 62 СД ВВ МДБ у Львові, штабу Української прикордонної округи й Управління міліції м. Львова. Їм допомагали військової сили (600 бійців), задіяні для зачистки місцевості. Загальна кількість учасників операції становила до тисячі (!) осіб, почалася ж вона близько 8 години ранку.

Емдебісти приступили до обшуку будинку. Почувши кроки на східцях, командарм із пістолетом у руках здійснив спробу прориву. Застрелив майора, начальника відділення одного з управлінь МДБ УРСР, збив із ніг полковника, заступника начальника УМДБ у Львівській області. Але на виході з будинку був уражений чергою з автомату. Отримавши смертельне поранення, скотився східцями вниз і, воліючи не потрапити до рук чекістів живим, із «Вальтера» пустив собі кулю в скроню.

У записці, терміново надісланій на ім’я міністра державної безпеки СРСР В.Абакумова та міністра держбезпеки УРСР М.Ковальчука повідомлялося, що «Вовк» «учинив збройний спротив, відкрив вогонь із автомата» і «попри вжиті заходи до захоплення живим, у ході перестрілки був убитий сержантом 8 CP 10 СП ВВ МДБ».

Шухевича не стало. Здавалося б, операція завершилася успіхом. СРСР позбувся небезпечного ворога – Головного командира Української Повстанської Армії, який багато років очолював визвольну боротьбу непокірного народу проти кривавих «совєтів», протистояв репресивній махині, створеній поплічником «вождя» Лаврентієм Берією. Та чомусь ніхто з офіцерів і генералів не вдостоївся жодної урядової нагороди. Тільки сержанти і солдати, безпосередньо задіяні в операції, отримали подяки та грошові премії.

Й у подробицях ліквідації Шухевича її організатори та виконавці чомусь плуталися. Скажімо, в одному документі сержанта називали Петровим, в іншому – Поліщуком. А Судоплатов у відомій книзі «Разведка и Кремль» нафантазував справжній бій навколо будинку, з автоматними чергами й вибухами гранат.

Схоже, відчайдушний опір «Вовка» застав «ловців» зненацька. Отож причетні до його знищення «чекістські» та військові керівники намагалися приховати від всевидячого Сталіна свої прорахунки. Рятуючи власні шкури, посади і погони, вони вирішили списати провал спецоперації на простого сержанта. Проте, поспішаючи, не всі подробиці між собою узгодили.

Шухевича належало захопити й ув’язнити. Навіть меншого масштабу діячів ОУН–УПА на території СРСР намагалися брати живцем. Через те у разі поранення рятували за будь-яку ціну, часом на руках несли, робили уколи камфори, щоб потім видобути необхідну інформацію та використати факт затримання з пропагандистською чи дискредитаційною метою. Наприклад, 9 вересня 1948 року для спасіння волинського підпільника М.Кметя, який двічі (!) вистрелив собі в голову при затриманні, літаком із Києва до Луцька терміново доставили головного нейрохірурга Українського округу внутрішніх військ.

…Що сотворити із трупом знали ліпше. Тут діяла випробувана не раз схема. Від очільників визвольної боротьби не повинно було й сліду найменшого зостатися.

У 2004 році колишній старший оперуповноважений Управління 2-Н МДБ УРСР старший лейтенант Олександр Болдін зізнався, що був учасником таємної операції зі знищення тіла Романа Шухевича.

Він розповів: труп доставили у Львів, провели впізнання. 9 березня спеціально сформована група оперативних працівників (у чинах від старшого лейтенанта до майора) отримала завдання: вивезти тіло Шухевича подалі та конспіративно спалити. До справи залучили також військовослужбовців десятого полку внутрішніх військ МДБ УРСР. Перед виїздом із виконавцями особисто зустрілися Павло Судоплатов та Віктор Дроздов.

Попереду рухалося легкове авто ГАЗ-67 з «операми», позад нього – вантажівка з військовими. У її накритому брезентом кузові лежав загорнутий у тканину мертвий Шухевич. Туди ж помістили дрова і бочку з бензином.

Кремацію здійснили на високому березі річки Збруч, біля села Гуків, нині Чемеровецького району Хмельницької області, на околиці молодого ліску. Усю фізичну роботу – розвантажування машини, винос тіла – виконали військовослужбовці. Загиблого командарма поклали на политу бензином велику купу дров. Підпалили її. Оперативники весь час, години зо дві, пильнували, аби не трапився хто сторонній.

Коли попелище вичахло, золу змели на брезент, знесли вниз до ріки і з мосту кинули в бурхливий весняний потік.

Загибель Шухевича стала непоправною втратою для вітчизняного визвольного руху. Першою в світі про смерть генерала «Тараса Чупринки» повідомила американська агенція «Associated Press» 21 жовтня 1950 року. Відтоді на всіх теренах, де перебувала українська еміграція, розпочалися акції жалоби. Постановою Української Головної Визвольної Ради від 7 липня 1950 року Головний командир УПА Роман Шухевич був посмертно нагороджений двома найвищими нагородами УПА: Золотим Хрестом Бойової Заслуги першого класу та Золотим Хрестом Заслуги першого класу.

…Навіть Судоплатов визнавав, що Шухевич був людиною незвичайної хоробрості, мав досвід конспіративної діяльності й зумів упродовж 7 років «займатися активною підривною діяльністю».

***

Інформація для допитливих прихильників радянського ладу

21 серпня 1953 року начальник 9-го (розвідувально-диверсійного) відділу МВС СРСР генерал-лейтенант П.А.Судоплатов був заарештований і звинувачений у змові. Намагаючись уникнути покарання, симулював божевілля. До 1958 року знаходився в Ленінградській спеціальній психіатричній лікарні. Та все ж був засуджений до 15 років ув’язнення – за активне пособництво «зрадникові Батьківщини» Л.Берії у підготовці державного перевороту, організацію дослідів над людьми, численних викрадень і вбивств. Винним себе не визнав. Покарання відбував у Володимирській тюрмі, де переніс три інфаркти, осліпнув на одне око, отримав інвалідність 2-ої групи.

Звільнився в 1968 році. Тривалий час наполягав на реабілітації. Відбулася вона тільки в січні 1992-го. Міжнародне історико-просвітницьке, правозахисне і добродійне товариство «Меморіал» оспорює правомірність його реабілітації.

ЛІКВІДАЦІЯ II

Відділ оперативно-технічних засобів у складі НКВС–МДБ–КДБ, який свого часу розробив вибуховий пристрій проти Є.Коновальця, постійно вдосконалював методи знищення супротивників режиму.

Богдан Сташинський, убивця Степана Бандери та Лева Ребета, використовував уже особливий пістолет, що вистрілював отруйні речовини.

Народився Богдан у селянській родині у с. Борщовичі неподалік від Львова. Навчався у Львівському педінституті. Три його сестри активно підтримували оунівське підпілля. Сам він політикою не цікавився, аж поки не був затриманий у 1950 р. міліцією …за безквитковий проїзд у поїзді.

КДБ запропонував співпрацю – в разі відмови погрожував тюрмою та висилкою родичів до Сибіру. Новий агент почав зі зради однієї з сестер – через неї проник до місцевого підпілля ОУН і повідомив про нього КДБ. Згодом про це стало відомо, і сім’я відцуралася Іуди.

У наступні 2 роки під прізвиськом «Олег» Сташинський проник і видав кілька боївок УПА на Львівщині.

У 1953 році 21-річного перспективного агента відрядили на курси підвищення кваліфікації до Києва. Після вивчення німецької мови та навичок шпигунської діяльності у 1954 році під прізвищем Йозеф Лєман його засилають до Східної Німеччини. Тут він вдосконалює мову і готується до завдання. З початку 1956 року неодноразово приїздить до Мюнхена, щоб слідкувати за одним із лідерів ОУН Левом Ребетом.

12 жовтня 1957 року за допомогою спеціального пістолету із синильною кислотою Сташинський убиває свою жертву і повертається до Східної Німеччини. Оскільки пари отрути швидко розсіялися, жодних доказів злочину не залишилося. Смерть Ребета кваліфікували як серцевий напад.

Агенту оголосили подяку й нагородили …фотоапаратом і дозволом продовжити стосунки з перукаркою Інґе Поль, у яку він закохався.

ЛІКВІДАЦІЯ III

За кілька місяців Сташинський отримав нове завдання – вбити провідника ОУН Степана Бандеру, який відкрито для німецької влади мешкав у Мюнхені.

До речі, особи, замішані в злочинах проти людства, прагнули триматися подалі від ФРН. Спеціально створені в цій країні суди з денацифікації розглянули справи більше 12 мільйонів людей, віком понад 18 років. Із 1951 по 1989-й за конкретні злочини часів гітлеризму були засуджені 1257 колишніх нацистів.

І якби СРСР або Польща зажадали екстрадиції Бандери, чи якогось іншого члена ОУН-УПА, дійсно повинного в співпраці з фашистами, власті ФРН після ретельного судового розгляду не відмовили б у цьому. Проте СРСР не зробив ані найменшої спроби законним чином піддати Бандеру суду. Замість цього радянські керманичі вдалися до здійснення таємної операції на території іншої країни, піддали смертельному ризику власних агентів. Уже один цей факт красномовно свідчить: убивство Голови ОУН було політичним. Жорстоким і підлим убивством ідейного супротивника.

***

Інформація для допитливих прихильників радянського ладу

Підхід до вчорашніх нацистів у соціалістичній НДР був принципово іншим. У 1952 році статс-секретар Міністерства державної безпеки Еріх Мільке реко­мендував своїм структурам «колишніх офіцерів і унтер-офіцерів, колишніх співробітників гестапо і офіцерів контррозвідки вважати особами, зручними для вербування». Із керівних кіл розпущеного гестапо у Лейпцизі, наприклад, на роботу до МДБ потрапили 8 осіб. В одному з партійних звітів за 1954 рік стверджувало­ся, що 25,8% членів Соціалістичної єдиної партії Німеч­чини мали нацистське минуле. В окремих парторганізаціях СЄПН кількість колишніх нацистів перевищувала 85%. Тож не дивно, що в НДР, на відміну від ФРН, за той самий період в ув’язнення потрапили тільки 734 колишні нацисти. Тут гітлерівців саджали на лаву підсудних лише тоді, коли потребувалося перехопити ініціативу у ФРН або ж необхідна була реакція на судові процеси над на­цистами на Заході.

***

Сташинського викликали до Москви для участі в розробці плану операції. У січні 1959-го під ім’ям Ганса Йоахіма Будайта він їде до Мюнхена і починає стежити за Бандерою. 14 жовтня о 12:50 в під’їзді будинку, де мешкав український лідер, агенту вдалося вистрілити в обличчя жертви отрутою.

Зброя використовувалася подібна до попередньої – пістолет з двома ампулами. Та цього разу отрута не випарувалася достатньо швидко і був зафіксований факт вбивства від отруєння.

Після виконання завдання Сташинського відправили до Москви, нагородили орденом Бойового Червоного Прапора. Він же благав, як винагороду, дозволити одружитися з німецькою коханкою. Справу розглядали в самих верхах КДБ, шлюб санкціонували, але з вимогою – дружина мусила переїхати до СРСР і також працювати на «контору».

Перше вдалося. Друге – ні. Коли Сташинський розповів жінці про співробітництво з КДБ, вона була шокована і рішуче відмовилася взаємодіяти з органами.

Життя подружжя у Москві не задалося через матеріальні нестатки і невлаштованість. Особливо ж через надмірну увагу КДБ, постійне стеження та прослуховування. Далі – гірше: Інґе завагітніла – комітет поставив умову зробити аборт, на що вона рішуче відмовилася

У січні 1961-го Інґе повернулася до батьків, де у неї 31 березня народився хлопчик, названий Петром. Сташинський залишався у Москві, бо КДБ заборонив йому відвідувати дружину. Дозволили з’їздити тільки на похорони сина (дитина несподівано померла у серпні).

Скориставшись можливістю, подружжя втекло до Західного Берліна. Подвійний зрадник і душогуб, рятуючи шкуру, здався місцевій поліції та зізнався у вбивстві Ребета і Бандери. Засудили його лише до 8 років тюрми, оскільки суд винним у злочині визнав СРСР, а самого агента – тільки виконавцем злочинних наказів.

Уже після 4 років ув’язнення завдяки співпраці з американськими спецслужбами його звільнили. За офіційними даними, він переїхав на помешкання до Південної Африки. Подальша доля Сташинського та його дружини невідома.

Продовження теми – у наступному блозі.