Розмір тексту

Фельдмаршал і друга державна. Політичні аспекти звеличення Паскевича

Нещодавня спроба проштовхнути «мовний» закон обурила квіт українського суспільства, викликала спалах громадянської активності й призвела до парламентської кризи. Скликана на 30 липня позачергова сесія Верховної Ради залишила Литвина спікером, але не спромоглася ухвалити зміни та уточнення до тексту провокаційного законопроекту. На шпальтах Інтернет-видання «Полтавщина» кілька останніх місяців роль подібного подразника відігравав проект під назвою «Меморіал Паскевича» авторства Віктора Шестакова. Спитаєте, який між обома дійствами зв’язок? Дуже тісний. Та перш ніж його розкрити, запрошую поміркувати ось над чим: Паскевич народився в Полтаві. На службі у російських царів він досягнув чимало – високих посад, титулів, багатства. Чи означають ці факти, що він був видатною історичною особистістю, великим полтавцем, достойним ушанування вдячними потомками?

Недостатньо викрити неправду,

треба розкрити її мотиви.

Хоч би для того, щоб краще

її розвінчати.

Марк Блок,

французький історик

Історія України – складна й драматична. Багато віків наші землі входили до складу чужих держав, що зазвичай насаджували свої порядки й нехтували інтересами корінної людності. Значна частина українців за цих обставин зберігала відданість власному народу, та дехто прислуговував іноземним володарям.

Іван Федорович Паскевич – з числа останніх. Свою кар’єру він робив у часи, коли при владі в Російській імперії перебували доволі своєрідні за своїми психологічними характеристиками, інтелектуальними здібностями та життєвими прагненнями правителі. Узявши стрімкий старт за Павла I, «безумця на троні», вдало використавши згодом приязне ставлення до себе його вдови імператриці Марії Федорівни, життєвих вершин наш земляк досяг за правління їхнього сина Миколи I – «Николая Палкина» (він же «Николай Вешатель»), з яким був надзвичайно близьким.

Про гнітючу атмосферу царювання обох монархів я вже розповідав. Селекція, що відбувалася тоді в придворних колах, вибраковувала кращих, найздібніших та найрозумніших управлінців. А до швидкого піднесення приводила особисто відданих государям бездумних служак і підлабузників.

Війни, в яких Паскевич брав участь як полководець, ледь не всі були загарбницькими. Підкорення народів Кавказу, що тривало під його началом з 1826 року (із застосуванням тактики «випаленої землі», коли бунтівні аули повністю руйнувались, а населення поголовно знищувалось), придушення Польського повстання у 1831 році, розгром Угорської революції у 1849 році сформували стійку негативну репутацію цього воєначальника як «душителя свободи». Саме так сприймали його прогресивно мислячі сучасники, і саме такий – кривавий – слід в історії зазначених народів він залишив.

До того ж Паскевич був не тільки військовим, але й чільним державним діячем Російської імперії часів Миколи I – «владыки половины Европы и половины Азии». Він обіймав посади царського намісника Кавказу та Царства Польського, був членом Державної ради, а на початку правління свого вінценосного покровителя – членом Верховного суду по справі декабристів і «подавал свой голос только за самые строгие наказания мятежникам» (п. Шестаков, ця фраза, як Ви висловились, вкинута в інтернет чиєюсь «малограмотной клавиатурой» належить автору, котрого Ви зараховуєте до своїх однодумців – див.: Шишов А.В. 100 великих военачальников. – М.: Вече, 2001).

Відтак герой «Меморіалу» несе відповідальність за політику російської держави, якраз о тій порі нареченої «тюрмою народів». Вислів цей укорінився після виходу в світ книги французького мандрівника та письменника маркіза Астольфа де Кюстіна «Росія в 1839 році», який особисто побував у країні й ужахнувся від становища всіх народів, що знаходилися під владою Миколи I, від безмежної деспотії азійського зразка, від відсутності хоча б найменшої незалежної суспільної думки. Майже риторичне запитання: якщо режим правління був антинародним, негуманним і несправедливим – якими були кращі служаки цього режиму?

На Паскевичу повною мірою лежить провина за те, що поляки й досі згадують його 25-річне намісництво в умовах фактичної військової окупації як «паскевичеву ніч». Це був сповнений трагізму період їхньої історії – час національного гноблення та русифікації, політичних та економічних репресій. Біограф Івана Федоровича князь О.П.Щербатов опублікував його особливу записку 1847 року до Миколи I, де намісник доводив, що «в Царстве Польском всегда будет необходима власть исключительная [виділено Паскевичем – І.Г.], т.е. вне закона, и отступающая от форм закона» [Щербатов А.П. Генерал-Фельдмаршал князь Паскевич. Его жизнь и деятельность. – Т. 5. 1832–1847 гг. – СПб., 1896.  – С. 390]. При цьому государів прислужник називав Польщу виразкою та раною імперії, визвольні повстання – безумними спробами та злом, і мріяв про остаточне приєднання Польщі до Росії, тобто встановлення у краї російського порядку й загального імперського управління [Т. 5. Приложения. – С. 600–604].

Паскевич володарював у Царстві Польським самоправно – як удільний князь, через що й утвердився в історичній свідомості польського народу як деспот і грізний керманич репресивного апарату імперії [Kucharzewski J. Epoka paskiewiczowska. Losy oswiaty. – Warszawa – Krakow, 1914; Sliwowska W. Mikolaj I i jego czasy. – Warszawa, 1965; Wiosna Ludow w Krolestwie Polskim. Organizacja 1848 roku. – Wroclaw etc, 1994].

У тому, що суспільне сприйняття намісника в Польщі не змінилося, можна переконатися, зайшовши на присвячену йому польську сторінку Вікіпедії. Там ідеться і про жорстокість самого полководця, і про лютощі його військ під час придушення повстання, і про подальші утиски – «nос paskiewiczowska» (значення цього терміну розтлумачує ще й окрема замітка). Крім того, стислу характеристику «Paskevich Night» та «Noche de Paskévich» знаходимо на англомовній та іспаномовній версіях Вікіпедії.

І за те відповідальний Паскевич, що саме після його походу на чолі понад 100-тисячної царської армії на повсталу проти австрійського панування Угорщину за Російською імперією на довгий час закріпилося прозвище «жандарм Європи».

У виправдання фельдмаршала його апологети люблять наводити риторичні запитання Івана Федоровича, звернені після приборкання угорських бунтівників до Миколи I: «Можно ли мне отдать на виселицу всех, которые надеются на вашу благость?» «Я не знаю ваших мыслей насчет Австрии; но если существование ее нужно для вашей политики, то амнистия нужна и прежняя конституция нужна». Проте, зауважує знаменитий історик Євген Тарле: «Все это было «гуманно», но когда усмиренная Паскевичем Венгрия получила именно только виселицы и не получила ни амнистии, ни конституции, Паскевич и не подумал повторить свои слова или хоть выразить царю свое неудовольствие».

До засудження Тараса Шевченка намісник Царства Польського також руку доклав, як би не намагався довести протилежне «історик» Шестаков. У 1847 році Паскевич санкціонував арешт і обшук варшавською поліцією письменника, педагога і вченого Пантелеймона Куліша та викладача Петровського кадетського корпусу у Полтаві Василя Білозерського, яких вистежували жандарми за справою Кирило-Мефодіївського товариства. Монарший поплічник розпорядився також доставити Третьому відділу Власної Його імператорської величності канцелярії вилучені в результаті трусу папери, серед яких були позацензурні вірші Тараса. Про це писав сам Куліш [Куліш П.О. Твори: В 2 т. – Т. 1. Прозові твори. Поетичні твори. Переспіви та переклади. – К.: Наук, думка, 1994. – С. 253, 373], збереглися й відповідні документи, зокрема листування Паскевича з високими жандармськими чинами [Кирило-Мефодіївське товариство: В 3 т. – К.: Наук. думка, 1990. – Т. 1. – С. 53–61, 79, 395–398, 424; Т. 2. – С. 12–17; Т. 3. – С. 194, 330, 339].

Як відомо, слідство не довело причетності Шевченка до нелегальної організації, тож розправилися з ним – жорстокіше, ніж з організаторами братства – саме за його літературну творчість. До речі, Куліш теж зазнав переслідувань від російської влади не за дії, а за погляди. У висновку жандармерії говорилося: «…хотя не принадлежал к этому обществу, но был в дружеских сношениях со всеми участниками оного и сам питал чрезмерные мысли о мнимой важности Украйны, поместив даже в напечатанных им сочинениях многие двусмысленные места, кои могли поселять в малороссиянах мнение о праве их на отдельное существование от империи», «выражал неумеренную любовь к родине своей Малороссии, с восторгом описывал дух прежнего казачества и наезды гайдамаков, приводил песни украинские, в которых выражается любовь к вольности; описывал распоряжения русских государей, начиная со времен императора Петра І, в виде угнетения и подавления прав Малороссии» [Кирило-Мефодіївське товариство. – Т. 2. – С. 100, 178].

***

Слова царських жандармів абсолютно співзвучні сучасній риториці адептів «Русского мира» та цілком суголосні акціям, проведеним на возвеличення Паскевича.

225-річний ювілей фельдмаршала головний натхненник того- і цьогорічного дійства Віктор Шестаков із соратниками відзначив виданням у 2007 році книги «Соткавший славу из побед» (співавтор – полтавський журналіст і літератор Юрій Погода). Потім її кілька років поспіль, якщо вірити інтернет-повідомленням, презентували в різних містах – «от Киева до Геническа».

Попутно проводили інші заходи локального масштабу. Скажімо, 29 травня минулого року – пам’ятний вечір у Полтаві, де не забули виголосити: «нынешний год особый в истории самого Паскевича, России и Малороссии, ибо летом 1831 года генерал-фельдмаршал подавил польский мятеж».

Тоді ж полтавських монархістів-великодержавників підтримали в …Донецьку – «активисты партии Русский блок и общественной организации Донбасская Русь» (з’ясовується, є така специфічна Русь). «В центре города был установлен агитационный пост, в котором всем желающим раздавались биографии Ивана Федоровича. «Этот непобедимый уроженец Малороссии ныне забыт на Украине, а ведь он по праву считается одним из лучших полководцев девятнадцатого века. Это наша история, о которой надо помнить», пояснили участники акции». (Портал «Донбасская Русь», який поширив цю новину, використовує промовисті гасла: Донбасс – навсегда русский! Донбасс – навсегда наш!)

Найкраще ж наміри Паскевичефілів характеризують публікації, виконані «на експорт» – для російських видань. У них виходець із Полтави позиціонується як «лучший из малороссов» (не українців – відчуйте різницю!), котрий потребує «восстановления доброго имени».

Соратник Шестакова публіцист Ніколай Яременко, православний малорос (так він сам себе атестує), народжений у с. Пустовойтове Глобинського району Полтавської області, автор публікацій із промовистими назвами «Я – малоросс, этим горжусь», «Русский национализм – наше спасение», у статті «Бешеннохрабрый малоросс. Памяти генерал-фельдмаршала И.Ф.Паскевича» говорить про «лучшего из всех полководцев и государственников, И.Ф.Паскевича каких когда-либо имела Малороссийская земля, именуемая ныне Украиной», незбагненним чином вибудовує лаву «борцов с русофобией», куди ввійшли, «являя пример стойкости и мужества нам сегодняшним, русским людям – патриотам Отчизны» «имперский малоросс И.Ф.Паскевич, русский интеллигент А.С.Пушкин и Император Николай I Павлович», та ще й закликає мужньо пізнати «Правду империи».

Хтось може відмахнутися – чи варто звертати увагу на подібні нісенітниці. Але ж колишній штурман управління «Севрыбхолодфлот» Яременко нині є відомим у Росії автором і, навіть переможцем конкурсу «Национальное возрождение Руси» 2010 року в номінації «Публіцистика».

***

Особисто мене в ході дискусії щодо постаті Паскевича найбільше здивувало не те, що його оспівувач Шестаков змолоду був фронтменом панк-гурту, чия специфічна творчість підігрівалася неякісним алкоголем та різного штибу наркотиками, а те, що знаходяться люди, які сприймають його вчителем. До цього я наштовхувався на прізвище Шестакова в повідомленнях про специфічні політичні акції. Так його й сприймав – як пропагандиста ідей «Русского мира» місцевого масштабу, провінційного політичного діяча чорносотенного спрямування.

Пошук в інтернеті дозволив з’ясувати, що «Шестаков Виктор Феофанович, председатель Русской общины Полтавской области; председатель Совета Всеукраинской общественной организации «Русский Народный Союз»; член Президиума Национального Совета Всеукраинской общественной организации «Союз русских журналистов и литераторов»; член Высшего совета и Правления Объединения «Русское содружество», председатель Комитета защиты отечественного исторического наследия при Правлении ОРС; сопредседатель Общественного Комитета «Русский Гоголь», «С 2002 г. руководитель Полтавского областного отделения «Русского движения Украины» и областной организации партии «Русский блок» і т.д. – «уроженец города Алма-Аты, высшее историческое образование получил в Сибири в Томском государственном университете. Одно время работал преподавателем истории и даже заместителем редактора московского историко-патриотического журнала «Штурм». «Является членом редколлегий ряда всеукраинских изданий-газет «Русская правда», «Русская культура Украины», «Наша страна». Его статьи регулярно публикуются в местных периодических изданиях, популярном киевском еженедельнике «2000», кременчугской газете «Набат», на интернет-сайтах «Новый регион», www.rom.ua и др.».

До речі, віртуальний «Меморіал Паскевича» у виконанні В.Шестакова одночасно відтворювався на безлічі російських радикально-патріотичних (на межі із шовінізмом, а інколи й відверто шовіністичних) сайтів. Не було забуто навіть про інтернет-ресурс Союзу православних громадян Казахстану (утім, там особливого інтересу особа фельдмаршала не викликала).

У своїх численних дописах та інтерв’ю, присвячених іншим темам, Шестаков розповідає співвітчизникам, зокрема, про те, що «В Полтавской области власти практически завершили уничтожение русского образования. Теперь националисты вытравливают любые упоминания о России из истории края. В регионе, несмотря на приход к власти Виктора Януковича, продолжается жесткая политика украинизации…

…один из рассадников национализма украинского разлива – местный пединститут, превратившийся в университет лишь по форме, теперь даже возглавляет один из основных украинствующих русофобов, призывавший в руховских газетках активно «петлюриться и мазепиться»…

Главный объект ненависти в Полтаве – это не столько русский язык, который здесь уничтожили еще в прошлом веке, а история и культура…

…Партия регионов предпочитает отмалчиваться, местные «регионалы» – в принципе, одни из государственных чемпионов по политической импотенции…»

А ще «вчителя історії» Шестаков неймовірно турбує «Слабая национальна идентификация русских, частично уже ассимилировавшихся в атмосфере домашних колбас, ароматного смальца или наднационального предпринимательства. Тысячи русских просто уже стали политическими украинцами…» (цей матеріал, датований 21.02.2012, розміщений на багатьох сайтах, поміж іншого тут).

Зверніть увагу, тихе й мирне вкорінення росіян як етнічної меншини в українську спільноту – такі процеси притаманні більшості держав світу – Шестакова не влаштовує, йому хочеться чогось іншого.

Узагалі ж, цинізм і безпринципність цього діяча вражають. Заручитися в справі вшанування Паскевича дієвою підтримкою заступника голови облдержадміністрації та члена Партії Регіонів Олександра Коваля, який очолив оргкомітет із влаштування урочистих заходів, і водночас паплюжити політичну силу, яку той представляє! Схожим чином Шестаков «В 2004 г. активно участвовал в противостоянии «помаранчевому» перевороту в Полтаве и области», але вже невдовзі прийшов на роботу «в кишащую националистами Полтавскую областную госадминистрацию, которую возглавлял В.Асадчев».

Мимоволі згадуються слова журналіста «Українського тижня» Олександра Михельсона, написані на адресу депутата В.Колесниченка, – «все эти «борцы за Победу» представляют из себя максимально возможную сволочь: беспринципную, лживую и аморальную».

Тож для чого «настоящему полковнику» информационно-исторических войн» (так Шестакова іменують соратники) знадобився Паскевич? Чому ми стали свідками непомірного возвеличення посереднього полководця, царедворця та адміністратора із доволі сумнівною репутацією?

В останню чергу повірю, що Шестаков прагне відновити історичну правду по відношенню до несправедливо забутого, як він підкреслює, видатного полтавця. Служіння музі Кліо вочевидь не є покликанням Віктора Феофановича (достатньо згадати, що він, про це сам розповідає в інтерв’ю, на історичний факультет пішов вимушено, позаяк «провалився» при вступі до Всесоюзного державного інституту кінематографії). Та й якісної освіти, певно, не здобув – через згадувані вище занадто веселі роки студентства. «Меморіал Паскевича» продемонстрував, що з джерелами й літературою його автор працювати не вміє, багатьох важливих видань не знає, у назвах книг і прізвищах авторів плутається (навіть «Походные записки» самого Паскевича в іншому своєму опусі називає «Полевые записки»), факти від довільних інтерпретацій не відрізняє, натомість постійно займається шулерством – змішує окремі твердження про Паскевича, часто вирвані з контексту, з дійсними реаліями, замовчує небажані для себе обставини, фальсифікує цитати.

Завдання спецпроекту «Паскевич» очевидне – сформувати в умах не надто обтяжених знаннями вітчизняної історії українців образ фальшивого героя. Возвеличити не того, хто відстоював права свого народу, а того, хто прислужував інтересам чужим. А також привчити до думки, що відродження імперії – зовсім нестрашне: такі, як Паскевич, досягли особистого успіху, і ви зможете. Та й утисків і гонінь в російській «тюрмі народів» на правильних малоросів не було, переслідували лише злодіїв та волоцюг, таких як «Вурдалак Тарас Шевченко».

(Слова заголовку однієї з книжок Олеся Бузини наведені не випадково – син офіцера 5-го (ідеологічного) управління КДБ УРСР, випускник філологічного факультету Київського університету, спеціальність «викладач російської мови та літератури», якого дехто вважає знавцем історії, теж дуже прихильно ставиться до Паскевича.)

«Народ, лишенный национального самосознания – есть навоз, на котором произрастают другие народы», – так уважав російський прем’єр-міністр Петро Столипін, на якого останнім російським царем було покладене, поміж іншого, завдання приборкати український визвольний рух у роки першої загальноросійської революції 1905–1907 років. Столипін знав, що казав.

Добре розуміють своє завдання й шестакови. З цією метою фальсифікатори історії співають гімни зросійщеним представникам українського за походженням дворянства, прославляють «малороссийских героев Российской империи», які заради власного благополуччя догоджали царям і царькам.

***

Паскевич досягнув величезного особистого успіху, але для оцінки державних діячів застосовують інші критерії. Інакше пам’ятники треба ставити, приміром, Лаврентію Берії – теж у превеликій державі, але при іншому тирані, другою фігурою став, міністерських посад та маршальського звання вдостоївся. А починав з іще нижчого рівня – у злиденній селянській сім’ї народився, батьки, щоб освіту йому дати, половину будинку продали.

Про кар’єрні, ієрархічні та майнові досягнення Паскевича не можна судити абстрактно – без аналізу спрямованості дій та їхніх наслідків, без врахування загальноісторичного контексту. І якщо дотримуватися загальнолюдських, гуманістичних принципів, то як військовий і державний діяч він заслуговує не звеличення, а осуду.

Не може служити виправданням фельдмаршала те, що, мовляв, часи такі були, усі так робили. У п’єсі Євгена Шварца «Убить дракона» є чудові слова: «Всех учили. Но зачем ты оказался первым учеником, скотина такая?»

Вибір у людини є завжди. Раніше я писав про уродженця Полтавщини Андрія Потебню, героя одного із польських повстань. Тепер наведу менш «екстремальний» приклад. Старший сучасник Паскевича Дмитро Трощинський (1749–1829), родом із села Яреськи (нині Шишацького району Полтавської області), у принципових ситуаціях не боявся суперечити монархам. Відомий випадок, коли він розірвав проект указу Павла І й збирався вже до заслання, та його рішучий демарш змусив царя відмовитися від запланованого рішення.

Сягнувши владного Олімпу (член Державної Ради, міністр юстиції та генерал-прокурор Урядуючого Сенату), Трощинський пропагував українське питання, відстоював автономію своєї Вітчизни, відновлення гетьманського врядування та колишньої правової системи, наполягав на необхідності якщо не скасування, то обмеження кріпосного права в країні й утвердження гуманних правових норм життя, вимагав надійного захисту прав кожного громадянина. Як припускається, Дмитро Прокопович був лідером конспіративного кола українських автономістів, підтримував зв’язки з військовою опозицією, надавав великого значення організації української військової сили.

Трощинський був щедрим меценатом, підтримував розвиток вітчизняної науки, літератури, театру, малярства та музики. Допомагав бідним козацьким родинам, удовам, сиротам. Його коштом щороку здобували освіту не менше десяти здібних юнаків із Полтавщини й Київщини. Серед них – Микола Гоголь (благодійник повністю оплатив повний курс його навчання в Ніжинській гімназії). Через приятеля Осипа Каменецького Дмитро Прокопович став одним з ініціаторів першого видання «Енеїди» Івана Котляревського у 1798 році.

Трощинський був талановитою й цілком успішною людиною, при цьому ніколи не втрачав високої гідності. Отримуючи розкішні маєтки, нагороди, титули і посади, не забував, що він – українець, не цурався свого коріння.

Інакше Паскевич. У російському історичному журналі «Родина» (1994. – № 12. – С. 50–55) про нього сказано так: «…в жилах знаменитого российского фельдмаршала не текло ни капли русской крови. Сам-то он мыслил и осознавал себя исключительно русским, но эта основательная и безоговорочная «русскость» в роду Паскевичей скорее всего с него самого и началась». «Подобно янычарам – несчастным славянским мальчикам, которых турки в раннем детстве безжалостно забирали из семей и воспитывали из них жестоких и готовых на все воинов, – Иван Федорович Паскевич был вынужден практически полностью сменить национальную ориентацию».

Вибір у людини є завжди…

До речі, багатьох цікавить питання – чим віддячив Паскевич своєму рідному місту? Любов фельдмаршала до Полтави проявилася своєрідно. З часів царювання Миколи І вона стала одним із пунктів для …заслання політично неблагонадійних, яким заборонялося проживання в столиці та великих університетських містах.

***

Певна річ, настануть такі часи, коли постать Паскевича сприйматиметься цілком нейтрально – і українцями, і поляками та угорцями, і народами Кавказу та росіянами. Але поки ми далекі від цієї ідилії.

У 2000 році нью-йоркський журнал «Тайм» оголосив Чингізхана людиною тисячоліття. Може й Гітлера колись розглядатимуть як одного з талановитих керівників німецької держави чи як видатного завойовника. От тільки не скоро цей час прийде.

Бо живі ще історичні образи.

Без сумніву, було б гарно всім народам забути колишні кривди. Та процес зближення й досягнення порозуміння має бути взаємним. І найперше Росія мала б позбутися імперської практики, засудити свої минулі гріхи й злодіяння проти поневолених народів. Однак спостерігаємо ми не це, а прямо протилежне.

Наш великий сусід через «агентів впливу» – добровільних і професійних – нав’язує Україні своє бачення минулого, заперечує право українців ушановувати своїх дійсних героїв, натомість підсовує власних персонажів – із «малоросійського» пантеону. Унаслідок теми історії стають дражливими, зростає взаємне роздратування, множаться обвинувачення та погрози, гострі суперечки інколи переростають у бійки, вуличні та парламентські.

Возвеличення одіозного царського воєначальника і вельможі викликало гостре невдоволення в тієї частини полтавчан, хто не дає себе звести на манівці яничарства неякісними історичними фальшивками.

Постанова Кабінету Міністрів України від 13 серпня 2003 р. № 1249 затвердила «Порядок підготовки та подання Кабінетові Міністрів України на погодження пропозицій щодо відзначення пам’ятних дат і ювілеїв». Його 7-й пункт передбачає: «Заходи щодо підготовки та відзначення пам’ятної дати і ювілею спрямовуються  на зміцнення політичної стабільності у суспільстві, громадянської злагоди і взаєморозуміння, консолідацію Українського народу, утвердження засад української  державності, загальнонаціональних ідейних орієнтирів та духовних цінностей».

Чи сприяло вшанування Паскевича хоча б одній із зазначених цілей? Не певен. Швидше, навпаки.

Постанова чинна й досі. Під нею стоїть підпис В.Януковича, тодішнього прем’єр-міністра України.

***

Починаючи свистопляску довкола фельдмаршала, В.Шестаков закидав своїм землякам, що Паскевича «вяло популяризуют в самой России», що «…к огромному сожалению, все наши призывы, все наши пожелания привлечь и к фигуре И.Ф.Паскевича, и к этому событию внимание Российской Федерации пока успеха не имеют», що «проект вновь остался без внимания России, ибо все обращения за помощью пока остаются без внимания». Намагався навіть «прив’язати» ювілей Паскевича до «Отечественной войны 1812 г., в которой генерал-фельдмаршал [?! – І.Г.] принимал активное участие» (участь у тій війні він брав, але в значно меншому чині).

Для мене нічого дивного в тривалій апатії російської держави до потуг возвеличити Паскевича не було: масштаб особистості не той, таланти та здобутки – доволі суперечливі. До того ж в очах багатьох людей, обізнаних в історії та налаштованих демократично й патріотично – росіян також, Паскевич завжди зоставатиметься царським прислужником, суддею декабристів, душителем народів Кавказу, поляків й угорців. А його вшанування сприйматиметься як глум над пам’яттю борців за звільнення від імперських пут російського царизму. Діяльність Миколи I та його найближчого оточення, до якого входив Паскевич, не сприяла прогресивному розвитку великої країни. Навпаки, призвела до стагнації та подальших невдач. Зокрема, й до катастрофічної поразки у Кримській війні, коли серед переможців безкрайої імперії Російської опинилося навіть королівство Сардинія.

Для того, щоб обілити Паскевича потрібно довести, що Росія не була імперією, не вела загарбницькі війни, не вважалася тюрмою народів і жандармом Європи. Також, що царі – не були тиранами, а слухняні виконавці їхньої волі – держимордами і сатрапами. Попутно треба змінити ставлення до всіх тих, хто чинив активний чи пасивний спротив режиму, в першу чергу очорнити декабристів, польських та угорських повстанців. Для самого Шестакова це завдання непосильне, але над його розв’язанням працює потужний колектив російських авторів. Та й «наші» професійні провокатори від історії на кшталт Бузини, Карєвіна вислужуються перед «старшим братом».

І з’являються вже в Росії опуси, де говориться про «многочисленные преступления, совершенные декабристами»! І змушені вже чотирнадцять докторів історичних наук, професорів державних університетів підписувати листи протесту й доводити, що декабристи – «лучшие сыны Отечества», «патриоты России, талантливые, честные, самоотверженные…». А у відповідь їх звинувачують: «официальная наука и педагогика у нас до сих пор взращивает когорту будущих путчистов и террористов».

У тій схибленій системі координат, де Паскевич – славетний військовий і державний діяч, дійсні люди честі проголошуються злочинцями та негідниками.

Пригадайте, якими епітетами наділяв Шестаков того ж Олександра Герцена. У нарисі «Успокоитель краев мятежных», наприклад, про придушення повстання у Польщі говорилося: «Восторгалась бунтом и часть русских либералов, вроде воспаленного ненавистью к родине Герцена».

А тепер порівняйте ці слова з позицією самого письменника: «Мы с Польшей, потому что мы за Россию. Мы со стороны поляков, потому что мы русские. Мы хотим независимости Польше, потому что мы хотим свободы России. Мы с поляками, потому что одна цепь сковывает нас обоих. Мы с ними, потому что твердо убеждены, что нелепость империи, идущей от Швеции до Тихого океана, от Белого моря до Китая, не может принести блага народам, которых ведет на смычке Петербург. Всемирные монархии Чингизов и Тамерланов принадлежат к самым начальным и самым диким периодам развития – к тем временам, когда сила и обширность составляют всю славу государства. Они только возможны с безвыходным рабством внизу и неограниченным тиранством наверху… Да, мы против империи, потому что мы зa народ!» [Герцен А.И. Собрание сочинений: В 30 т. – М.: Изд-во АН СССР, 1959. – Т. 17. – С. 91]. Так думали і діяли тоді справжні патріоти Росії!

Як і зараз, вони перебували в меншості. Ще одна цитата: «Какой же протест был возможен в пользу Польши в 1831? Скрытое сочувствие – оно было, были стихи, вырвавшиеся со слезами, были горячие приемы сосланных, университетская молодежь (по крайней мере в Москве) была за Польшу. Журналы, литература не имели никакого политического значения при тогдашней цензуре. Общество, сильно падавшее, оставалось равнодушным, хотя и было меньшинство, воспитанное под западным влиянием и ненавидевшее Николая за бесцеремонность его деспотизма, – оно радовалось неудачам Дибича и глупостям Паскевича» [Там само. – С. 93–94].

***

І про зв’язок між «Меморіалом Паскевича» й «Актом Ко-Кі», тобто мовним законопроектом Колесніченка-Ківалова №9073.

Наведу уривок зі статті «Страна рабов, страна господ» професора Оксани Пахльовської, доньки Ліни Костенко, виданої зо два місяці тому газетою «День»:

Раніше Кремль щедро сипав грошима серед різномасштабних екстремістів і провокаторів, далі вони чубилися між собою за першість у черзі за подачками з Москви, а згодом виявлялося, що вони – або місцева мафія, або в кращому випадку – банальні крадії. З осені 2010 року фізіономія явища, яке російські політологи називають «КРЕМЛЯДЬ», змінилася: кошти з Москви отримують лише організації, що можуть презентувати конкретний результат своєї праці. Осердям цієї діяльності є ВКСОРС – «Всеукраинский Координационный Совет организаций российских соотечественников», куди входять 116 організацій (на вересень 2011 р.), розкиданих по всій території України. Головою ВКСОРС є В. Колесніченко, який також очолює «Правозащитное движение «Русскоязычная Украина»…

На засіданні ВКСОРС у вересні 2011 року було прийняте рішення – почитайте уважно! – «считать поддержку указанного законопроекта вынужденной мерой, промежуточным шагом для достижения главной цели – придания русскому языку статуса государственного».

Порядок денний засідання ВКСОРС від 11 вересня 2011 року передбачав розгляд таких питань:

4.1. О проекте Закона Украины «Об основах государственной языковой политики» №9073 от 26.08.2011 года.

7.5. О поддержке и реализации программы «Мемориал Паскевича» и праздновании 230-летия генерал-фельдмаршала И.Ф. Паскевича.

8.1. О поощрениях в системе КСОРС.

(Про віддяку найбільш активним своїм членам російські патріоти, як бачимо, не забули.)

Розглянувши питання № 7.5, вирішили:

1. Утвердить состав Общественного комитета «Мемориал Паскевича» в составе:  Колесниченко В.В., Проваторов С.Г.,  Басов Г.А., Кулешов В.А., Шестаков В.Ф.

2. Обратиться от имени ВКСОРС в Полтавскую областную государственную администрацию с просьбой о включении в областной Оргкомитет по отмечанию 230-летия И.Ф.Паскевича членов утвержденного Оргкомитета: С.Г.Проваторова, В.Ф.Шестакова.

3. Поручить членам общественного комитета унифицировать программу «Мемориал Паскевича» в том числе в соответствии с мероприятиями, планируемыми властями Полтавской области. В частности обратить внимание на целесообразность проведения исторических чтений, проектов с участием казачества, наименования улицы в честь И.Ф.Паскевича в Полтаве, поддержки издания книги об И.Ф.Паскевиче, подготовленной под эгидой ВКСОРС и ее рабочих органов, визита делегации ВКСОРС в Гомель и других мероприятий.

Здається, тільки «участия казачества» не було. Всі інші пункти виконані.

Про автора

Ігор Гавриленко

Ігор Гавриленко

історик (Історія твориться сьогодні, і творимо її ми)

138
Останні публікації:

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему